ЗАБУТІ ГЕРОЇ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ СПОГАДИ БРОВАРЧАНИНА З ПЕРЕДОВОЇ

«Герої не вмирають» – цей вислів сьогодні лунає звідусіль. Всі, від звичайних громадян до представників влади, пам’ятають та шанують тих захисників, хто, на жаль, назавжди залишився на фронті. Їм дають посмертні звання, на їхню честі відкривають меморіали. Однак в той же час часто забуваються ті, хто таки повернувся додому. Про непросте життя учасника АТО розповів нам броварчанин, боєць окремого 15‑го батальйону зв’язку Ігор Муратов.

«Дєд» – такий позивний Ігор отримав від своїх молодших побратимів на фронті. Йому всього 43 роки, проте всі інші солдати його батальйону були значно молодші. До того ж, війна на Донбасі вже не перша для чоловіка – в далеких 90‑х він воював на Закавказзі. Саме тому до досвідченого «дєда» дослухались.

Боротьба за Україну у Ігоря роз­почалась ще на Майдані. Потім була самооборона Броварів. Саме на одному із чергувань у штабі чоловік вирішив добровільно поїхати воювати. Таке рішення прийняв через те, що не хотів залишити трьох дітей покинутими напризволяще.

«До мене прийшло троє діток. Одному хлопчику 4 роки, другому – 9, а третій дівчині – 19. Тата забрали в армію. Мати плакала кілька днів, в неї трапився нерво­вий зрив і її забрали у лікарню. Діти прибігли до нас і просили допомоги. Я пішов до військко­мату, попросив, щоб відпустили тата додому. Його повернули в сім’ю, проте вже в понеділок діти прибігли і сказали, що його знову забрали. Я пішов у комісаріат, а воєнком мені сказав, що йому потрібні люди. Я запропонував себе. Мене і забрали. Я пішов, тому що, в першу чергу, думав про те, що не хотів би, щоб так напризволяще залишились мої діти. А в мене і у дружини є родичі, за ними є кому наглядати. А ці діти залишились самісінькі», – роз­повідає Ігор Муратов.

Ігоря направили проходити службу до військової час­тини у Семиполках. На той момент був значний наплив «тітушок» у столиці. Про прибуття нових небажаних гостей звітував батальйон, в якому служив «Дєд» – їх поставили на позицію між Києвом та Житомиром. Чоловік там провів два місяці, проте здоров’я почало підво­дити – з’явились перші проблеми зі спиною. Потім був шпиталь та відпустка вдома, а вже звідти – прямісінько до зони АТО.

ded1

«Мені подзвонив наш ротний і сказав, що терміново потрібен водій. Я сказав, що якщо їхати в зону АТО, то я згоден, а сидіти в частині я не готовий… Ми виїжджали колоною з Вишеньок. Спочатку нам сказали в Ізюм, а потім вирішили, що в Полтаву. А вже потім повідомили, що остання точка – це Крама­торськ. Приїхали туди 17 червня – як виявилось, нас «подарували» (ну це я так називаю) сухопутним військам і ми стали підрозділом охорони та оборони Генераль­ного штабу. Ми там простояли тижні три і нас перекинули в Дебальцеве – його якраз тільки зачистили. Приїхали туди, зайняли позиції оборони. В наші обов’язки входило чергування табору, патрулювання міста і «секретка» – це спостережний пост, він в нас називався «Край». Якщо виїжджає противник, ми мали по рації доповідати, що ми спостерігаємо ворожу техніку», – згадує «Дєд».

Міномети, «Гради», «Смерчі», «Урагани» – бачив все, каже чоловік. Проте, це було не най­страшніше. Найбільше лякала бездіяльність командування. «Спостерігайте» – цей наказ навічно викарбуваний у пам’яті всіх учасників АТО. Адже саме його найчастіше віддавало начальство, навіть тоді, коли один за одним ворожі снаряди забирали життя однополчан.

«Коли йде обстріл, мозок не розуміє, що відбувається, ти тільки чуєш звук. Дуже страшно тоді, коли бачиш поранених та вбитих хлопців, складно усвідомлювати те, що ти там «гарматне м’ясо». Ми не розуміли цього перемир’я: тебе вбивають, знищують, а в тебе перемир’я. Дивували команди. Це коли по тобі «вогонь», а твоє командування каже стріляти у відповідь десь через годину… Я був на чергуванні, чую, передають по рації: «Зі сторони Дебальцевого ведеться трасуючий вогонь. Відстань метрів 400–500». У відповідь: «Спостерігайте!». Пауза. Я чую, що починає працювати ДШК з нашого боку. А як по-іншому? Спостерігати, як тебе будуть вбивати, розстрілювати?», – із сумом згадує чоловік.

Вражала Ігоря, як і інших учасників АТО, позиція держави щодо забезпечення військових. Захищати державу відправляли майже «голими та босими». Надія була тільки на волонтерів.

«Я колись сказав одному генералу: «Знаєте, перед тим, як вимагати у дружини борщ, я забезпечую її буряком, картоплею та м’ясом, а Ви дали автомат і крутись, як можеш». Ми, коли їхали в Крама­торськ, нам дали 10 бронежиле­тів на 125 осіб. Командир казав, що там все буде. Нам їх видали тільки вже в Дебальцево. Добре, що з Броварського міськвиконкому прислали броварчанам бронежи­лети непогані – «Корсар – 3000», камуфляж, взуття, кевларові каски. За це їм велике спасибі. І, звичайно, волонтерам. А від держави нічого не дочекаєшся. Можна сказати Міністерство оборони трохи допомагало, а забезпечували всім волонтери. Така собі зміна ролей. Єдине, що не привозили волонтери – це боєприпаси та паливо, а всім іншим забезпечували саме вони», – запевняє «Дєд».

У зоні АТО чоловік провів три місяці, а потім про себе нагадали проблеми з хребтом. Дехто казав, що це «ефект бронежилету», проте що саме викликало усклад­нення, досі невідомо. Почалися довгі місяці у різних шпиталях. Ігор Муратов був в Артемівську, Харкові, Ірпені та у столиці. В лікарнях виникали свої про­блеми – постійно не вистачало ні медикаментів, ні продуктів харчування. На допомогу знову приходили волонтери.

ded

Після повернення чекало нове розчарування. Виявляється, як героя чоловіка вдома зустрічала лише родина. Значна частина друзів зустрічає чоловіка з неро­зумінням. Проте, найбільше роз­чаровує байдужість громадян. При тому, що на Донбасі за неза­лежність Батьківщини щодня помирають українці, більшість броварчан продовжує жити так, ніби нічого і не відбувається.

«Не розумієш друзів, які дзвонять і кажуть: «Тобі добре, тобі землю дадуть, посвідчення дадуть, будуть пільги». Ти їм пояснюєш, що хочеться не землю отримати, а перемогти і приїхати нарешті додому та обійняти дружину та дітей… Сумно, що нічого не зміню­ється. Міняються тільки ті, хто там був, тільки ті, хто поховав близьких… Коли їдеш на війну, то починає на людей давити патріотизм, а коли поверта­єшся, то тебе сприймають, як алкоголіка чи бомжа. Нікому ти не потрібен, всі від тебе відхре­щуються і посилають… Інколи хочеться, щоб у центрі Броварів впав снаряд «Граду». Нехай, нікого і ніщо не зачепить, проте мозок людям розбурхає», – із розпачем у голосі зауважує Ігор Муратов.

Катерина Ковальська

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Найбільш популярні

Середа, 13 вересня 2017, 09:56
Середа, 13 вересня 2017, 10:01
Понеділок, 09 жовтня 2017, 11:37
Вівторок, 19 вересня 2017, 10:04
П’ятниця, 01 вересня 2017, 15:42
Понеділок, 21 серпня 2017, 11:29
Вівторок, 19 вересня 2017, 14:19

ПІДПИСАТИСЯ НА НОВИНИ