З Дебальцевого – додому!

Вони чекали на них майже рік, більшість з нинішніх героїв мобілізували ще весною. І ось нарешті настала та мить, коли можна побачити їх на власні очі, особисто поспілкуватися та потонути в обіймах своїх рідних чоловіків, синів та батьків. Такої емоційної напругине могли витримати навіть солдати – сльози радощів текли по їхнім змореним обличчям. Так зустрічали наших героїв, які повернулися з оточення у Дебальцевому.

 

Близько обіду 20 лютого під військовою частиною у селі Семиполки почали збиратися люди. Плакати з радісними лозунгами, жовто-блакитні кульки і квіти – друзі та рідні з нетерпінням чекали на повернення бійців. Проте хлопці затримувались. Хвилини очікування були нестерпні, дехто простоне міг стримати сліз.

І ось нарешті на горизонті з’явився перший КАМАЗ з бійцями. В мить вулиця «потонула» в оплесках та радісних вигуках.Нарешті, довгоочікувана зустріч. Проте побачити своїх рідних вдалося лише одним оком – на територію військової частини зустрічаючих не пустили. Командир повідомив, що все має відбуватися за процедурою – спочатку хлопці повинні здати бойову зброю. Біля закритих воріт рідні прочекали близько сорока хвилин. Цей факт, природно, викликав хвилю обурення. А дехто взагалі не витримав емоційного навантаження – дівчина посеред натовпу втратила свідомість. Аби трохи розрядити обстановку, люди співали гімн України. Трирічний хлопчик, сидячи на батьківському плечі, тихенько вигукував «СлаваУкраїні!».

У ці хвилини очікування незнайомі один одному, проте об’єднані спільним болем, рідні бійців ділилися спогадами про те, коли хлопці перебували у зоні АТО. Валентина Петрівна згадує розповідь свого зятя про те, як він намагався вирватись «із пекла». «У вівторок моїй донці подзвонив солдат і у відчаї попросив зробити хоч щось, аби врятувати їх. Ніхто їм не допомагав, вони ділилися на групи з двох-трьох осібі потрохи намагалися вирватись з цього Дебальцівського пекла. Ми зробили все, що змогли. Ми перекрили дорогу на Биковні, але відреагували на нас лише о восьмій годині вечора. Генерал пообіцяв, що хлопцям відправили підтримку. Проте, половини хлопців вже не було. Андрій розповідав, що танки сепаратистів їздилипрямо по людях…», – розповідає теща броварчанина Андрія Нестеренко.

Після довгого очікування, нарешті ворота військової частини відчинили. Натовп зустрічаючих буквально увірвався на плац. Під музику та шквал оплесків з’явились і самі бійці. Під час традиційних урочистостей, військове керівництво привітало героїв із поверненням додому та відзначило їхню гідну службу. Не забули й бійців, які назавжди залишаться у зоні проведення АТО – загиблих солдатів вшанували хвилиною мовчання. І ось довгоочікуване «Вільно!». Родичі та друзі буквально налетіли на бійців. Тепліобійми, нескінченні поцілунки та ріки сліз – всі емоції, які накопичувались майже рік, вирвались назовні.

«Так його чекали, і нарешті дочекалися, – крізь сльози каже Ольга Пилипівна. Вона разом з донькою зустрічає свого зятя. –Валіка врятував бронежилет. Уламок снаряду потрапив йому прямо в серце, а бронежилет врятував його. Емоції зашкалюють, немає в мене слів… Головне, що вони повернулися живі!». Не приховує сліз і сам Валентин. Каже, що подібних емоцій не відчував ніколи. Він і досі не може повірити, що вже вдома. «Я ще не розумію де я, і що я. Коли ми виривалися, вже втрачали надію, це було дуже жахливо… А зараз відчуваю себе просто неймовірно. Слів не вистачає…Дівчата, все буде гаразд. Там нормальні хлопці служать, все там толком. Все, що від нас залежало, ми зробили. Сюди ми їх точно не пустимо .Все буде добре! Слава Україні!», – пообіцяв нашим журналістам Валентин Степанов.

Втомлені, проте щасливі, герої разом зі своїми рідними нарешті покидають військову частину. Головна мрія – зняти набридливу форму, прийняти гарячу ванну та заснути в своєму теплому ліжку. Ніхто з них поки не думає проте, що може знову повернутися на війну. Проте емоції вщухнуть, історії будуть розказані, і дехто з хлопців буде вважати своїм обов’язком продовжувати захищати Батьківщину. Їхні матері, дружини та сини підтримають їх у цьому і будуть знову чекати. Чекати того, коли в нашій країні нарешті настане мир. Мир не на папері, а на ділі.

semipolki1

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Найбільш популярні

Середа, 13 вересня 2017, 09:56
Середа, 13 вересня 2017, 10:01
Понеділок, 09 жовтня 2017, 11:37
Вівторок, 19 вересня 2017, 10:04
П’ятниця, 01 вересня 2017, 15:42
Понеділок, 21 серпня 2017, 11:29
Вівторок, 19 вересня 2017, 14:19

ПІДПИСАТИСЯ НА НОВИНИ